Щастя, коли тебе розуміють.

 

Оцінюючи будь-яку діяльність, люди, зазвичай, орієнтуються на певні ідеали, норми. У вихованні, мабуть, досягти ідеалу складно. Справді, чи можна думати, що за довгі роки виховання дитини батьки жодного разу не помилилися, правильно виконували всі приписи й вимоги? Звичайно ж, ні. Адже бути батьками ми навчаємося так само, як навчаємося бути чоловіками й дружинами, як осягаємо таємниці майстерності й професіоналізму в будь-якій справі. І головне — це навчання ніколи не завершується.

Орієнтація на контроль.

Десь до початку дошкільного віку дитина входить у сферу моральних взаємин людей. Вона знає загальновизнані норми поведінки й здатна їх дотримуватися. Тож несе й особисту відповідальність за їхнє порушення. І саме тепер перед нами на повний зріст постає головна проблема: як зробити так, щоб дитина не тільки могла, а й хотіла дотримуватися моральних норм? Як виховати в неї моральні мотиви?

Найпростіший шлях — примусити. Будь чесним — одержиш нагороду, обдуриш — чекай на покарання. Але ж нагороди і покарання нескінченно різноманітні. Подарунок, усмішка, слово схвалення, виразний погляд, інтонації голосу, ласка чи її відсутність — усе це може слугувати засобом і нагороди, і покарання. Можна похвалити чи покарати прямо, а можна, й застосувавши, наприклад, такий прийом, як порівняння вчинку дитини з аналогічним вчинком чи поведінкою знайомого казкового персонажа — позитивного чи негативного. Дошкільня сподівається на схвалення близьких дорослих, боїться покарання, а тому намагається дотримуватися норм і вимог. Так виникає і працює один з головних моральних мотивів дошкільняти — прагнення зберегти й усталити позитивне ставлення до нього близьких, значущих дорослих. Назвемо цей мотив мотивом, орієнтованим на зовнішній, соціальний контроль.

Чи можна обійтися

без покарань?

Часто запитують: чи можна карати малят? А чи можна взагалі обійтися без покарань? На жаль! У реальному житті не так вже й рідко трапляються ситуації, коли ми не можемо і не маємо права лишатися сторонніми спостерігачами, коли треба негайно й рішуче сказати дитині "ні". Інколи доводиться вдаватися й до покарання. Яким воно може і має бути? Отут готових рецептів немає і не може бути. Сподіваємося, наша відповідь вас не здивувала? Єдине, що не підлягає сумніву, це те, що завдавання фізичного болю, вживання брутальних, образливих слів неприпустимі. Вони травмують психіку дитини, підривають її "базову довіру" до нас. Дозування і форма покарання завжди індивідуальні, вміння правильно користуватися ними — особлива майстерність. Важливо лише одне: яким би не було покарання, воно не має порушувати духовну нитку довіри й любові, що зв'язує нас із малям. А це означає, що воно не має принизити людську гідність нашого малюка.

Дорослий — "вартовий" моральності?

І все-таки, погодьтеся: поводження, побудоване лише з огляду на зовнішній контроль (заохочення — покарання), моральним назвати не можна: надто вже воно прагматичне. Наші Сергійки і Катрусі часто виконують норми не тому, що вони в нас такі вже добрі, чесні, справедливі, а тому, що їх вигідно дотримуватися, а порушувати — невигідно: можна наразитися на неприємності. Таке моральне поводження має потребу в зовнішній опорі — соціальному контролі. А що коли цей контроль ослабне? Якщо зникне зовсім?

Звичайно, у житті дошкільняти таке трапляється рідко. Дитя майже завжди на очах у дорослих: батьків, вихователів, сторонніх людей. Постійна присутність дорослих, їх "усепроникний" погляд можуть створити в дитини ілюзію, що навіть коли дорослого поруч немає, він усе одно рано чи пізно довідається про порушення, здогадається, "побачить по очах". Так відбувається "врощування" зовнішнього контролю: тепер уже не сам дорослий, а лише його образ у свідомості дитини стає носієм контролю, таким, що постійно пильнує, "вартовим" моральності.

Коли "вартовий" засинає...

— Ну то й що? — скаже хтось. — Хай буде так, аби тільки дитина була слухняною і не коїла нічого поганого.

На жаль, мусимо констатувати, що минає якийсь час, і невтомний "вартовий"... засинає. Молодший учень, підліток усе частіше "випадає" з поля зору дорослих, тож поволі зникає і страх перед зовнішнім контролем. І от тоді на зміну слухняності й покорі можуть прийти почуття безкарності й вседозволеності, обман, нещирість.

— Звідки це? — жахаємося ми. — Він був завжди такий гарний хлопчик, а вона така чудова дівчинка, їх завжди всі любили й хвалили. Ніхто про них не сказав поганого слова, — побиваємося ми. А десь у глибині душі, можливо, й розуміємо, що йшли у ставленні до своїх дітей найлегшим шляхом. Не намагалися проникнути в душу сина чи доньки, по-справжньому збагнути їх.

Ми справді дбали про їхній фізичний добробут, вони були добре нагодовані й вдягнені — все не гірше, як у людей. А те, що в "нормальній" сім'ї дитина інколи почувалася, як у пустелі, — це нас не обходило.

І от ця стіна непорозуміння, відчуження... Наше серце крається від непоправності того, що сталося. "Як же можна було це допустити? Чому ми вчасно не с похопилися?" — картаємо себе. Що ж, тим батькам уже потрібна серйозна допомога. Але ж у нас із вами ще є час. Чи не правда?

Проминуть роки ... і от уже вчорашнє дошкільня юнак, дорослий чоловік. У нього сім'я. Яким він виявиться у відносинах з дружиною і дітьми? У відносинах, схованих від зовнішнього контролю, від чужого ока? Вистоять його моральні норми і мотиви, а чи, втративши свою зовнішню опору, зникнуть не залишивши й сліду?